Назавжди 21: Білогірська громада попрощалася із захисником Богданом Ткачуком
Є тиша, важча за грім гарматний. Є мовчання, гучніше за будь-яке слово. Мовчання протягом двох років, невідомість, від якої рідним та близьким хотілося кричати від болю — болю від втрати найдорожчого сина, брата, друга...
«Мармур» — саме таким був позивний Ткачука Богдана Михайловича. Позивний, який не давав права на слабкість. Камінь вічності, з якого створюють пам'ятники, на якому тримаються храми. Так і Богдан: тримав свою ділянку фронту так, як тримає мармурова колона склепіння — непохитно, до останнього подиху.
Лейтенант, командир 3-го механізованого взводу, випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного — він свідомо обрав шлях офіцера, шлях відповідальності за життя побратимів. Служив за контрактом, бо розумів: Батьківщину захищають не з примусу, а за покликанням серця.
30 липня 2024 року — день, який назавжди став чорною датою для родини Богдана. Того дня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Желанне він перестав виходити на зв'язок. Цілі два роки після того страшного липневого дня родина жила між надією і жахом, на моторошній межі між «чекати» і «прощатися», яку знає лише той, кому судилося чекати звістки з фронту. Війна вміє забирати не лише життя — вона вміє забирати визначеність, залишаючи серця в підвішеному стані місяцями. Та правда, хай і найгіркіша, урешті знаходить дорогу додому, аби Герой міг повернутися на рідну землю не безіменним болем, а з честю, гідною його подвигу.
Сьогодні, 21 липня 2026 року, Білогірська громада зустрічала свого Героя. Люди, схилившись навколішки, дякували молодому офіцеру, який віддав своє життя, щоб зупинити агресора. У гнітючій тиші краяни вшанували воїна, якому тепер назавжди 21 рік. Поховали Богдана Ткачука в рідному селі Квітневе з усіма військовими та релігійними почестями.
Світла пам'ять! Щирі співчуття рідним і близьким Героя. Хай Господь дає вам сили пережити це горе. Уся громада в глибокій скорботі разом з вами.
