Православний священик, громадський діяч, дослідник історії краю Аполлоній Сендульський

Матеріал підготовлено Олексієм Козариком – краєзнавцем, старшим вчителем, вчителем історії вищої категорії, Перерослівської гімназії Білогірської селищної ради Шепетівського району Хмельницької області для науково-краєзнавчої конференції "Відома та невідома історія Білогірщини: Місця. Події. Постаті", що була організована відділом освіти, туризму, молоді та спорту, а також ХОБФ "Калиновий шлях". Дізнатися більше...

Наша благодатна волинська земля є батьківщиною багатьох видатних учених та діячів культури, які зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та європейської науки і культури. Та кількасот річна бездержавність, століття гноблення й приниження нас чужинцями призвели до парадоксу – наші співвітчизники практично не знають ані багатьох видатних діячів нашої освіти, науки і культури, ані їхнього внеску до спадщини краю, України, Європи. 

Чужі країни завжди хотіли долучити до своєї національної еліти наших видатних краян, часто замовчуючи місце їх народження та проживання. Однак, ми були і є далеко не останніми в освіченій Європі. Окремі народи взагалі повинні дякували Богові за те, що живуть поруч з такими сусідами. Не дарма ж тоталітарна Росія стільки століть, часто відмовляючи собі в найнеобхіднішому, докладала і докладає тепер максимум зусиль, щоби позбавити нас гідності, волі, незалежності, держави.

Очевидно, ще замало понад тридцятилітньої історії Української незалежної держави, аби зрозуміти, чи справдилися сподівання борців за самостійну Україну. Чи маємо ми «в своїй хаті свою правду, і силу, і волю»?                                   

Переконаний, що громадянський обов’язок кожного щирого українця –  знати вітчизняну історію, шанувати своїх світочів освіти, науки і культури, презентувати і пропагувати їх імена та творчий доробок в Україні, Європі, у світі. Інакше ми не станемо конкурентоздатною нацією. Слід пам’ятати, що Україна прагне ввійти у європейське співтовариство, і тому має якомога ефективніше демонструвати не лише самобутню культуру, але й досягнення в галузі історичної науки та краєзнавчих дослідженнях.

В останній період стараннями когорти істориків-дослідників і подвижників-краєзнавців поступово почали зникати білі плями в історії України та її регіонів. Повертаються і незаслужено недооцінені або забуті суспільством імена видатних науковців-істориків нашого краю.

Непересічний талант подвижника історичного краєзнавства Волинського краю виявив священик Аполлоній Дорофійович Сендульський. На початку 60-х рр. ХІХ ст. він як небайдужий православний священик долучився до  створення історико-статистичних описів міст і сіл краю. Більшість його історико-краєзнавчих досліджень не втратили  своєї актуальності і до нині.

Аполлоній Дорофійович Сендульський – наш краянин. Хоч і народився 17 жовтня 1830 р. в селі Садки Кременецького повіту (нині село в Велико-дедеркальській сільській громаді Кременецького району Тернопільської області), проте в 1854 р. у віці 24 роки прийняв парафію в наших Сивках і до останнього дня свого яскравого життя до 7 січня 1882 р. жив, служив, працював, творив у нашому краї. Загалом із 51 відпущеного йому Богом року життя, більше половини – 27 років – він був нашим краянином.

А. Сендульський – парафіяльний священик

Впродовж свого короткого життя отець Аполлоній вважав себе у першу чергу парафіяльним священиком. Після закінчення у 1854 р. Волинської духовної семінарії 29 вересня того ж року він був рукопокладеним у священика управляючим волинською єпархією Високопреосвященнійшим Арсенієм і 17 жовтня вступив у пастирську посаду приходського священика села Сивки.

У своїй «Автобіографії» [1] А. Сендульський писав: «Потрібно було серйозно подумати про цей високий і водночас важливий обов’язок і про той страшний звіт, який вимагатиметься від мене за недолуге і недбале виконання цього обов’язку. З Божим благословенням я взявся за справу енергійно, покликавши на допомогу всі сили розуму, волі і серця».

Отцю Аполлонію дісталась церква в край жалюгідному становищі, як за внутрішнім так і за зовнішнім станом: ризниці, начиння і богослужбових книг у ній було недостатньо. Сама будівля була доволі стара і наближалась до руйнації. Між тим церковних грошей виявилось усього 90 коп., отож про «виправлення недоліків і задоволення потреб церковних, а також про приведення приміщення церкви у кращий стан неможливо було і думати».                     

12 листопада 1854 р. отець Аполлоній Сендульський розпочав довготривалу та клопітку боротьбу за оновлення церкви у Сивках [2] Цього дня він вперше направив рапорт місцевому Благочинному про «запроєктоване лагодження церкви». Здавалося, перший крок зроблено, але шлях до нової церкви виявився занадто довгим і тернистим.

Лише 11 травня 1857 р. Пристав відправив А. Сендульському копію кошторису про кількість потрібних матеріалів для ремонту церкви і перебудови дзвіниці. І на тому все.

13 квітня 1858 р. Священик вкотре доповів Благочинному, що церква в с. Сивках зовсім стара і до лагодження не здатна, про загрозливу небезпеку на випадок її падіння. Однак про ремонт церкви так ніхто і не думав.

З рештою усвідомивши, що всі переписки Священика щодо ремонту церкви «залишаються безплідними», причт і прихожани у 1860 р. звернулися з проханням до високоповажного Арсенія про дозвіл будувати нову церкву з клопотанням виділити на це допомогу із державної скарбниці, бо прихожани бідні і неспроможні дати значних пожертв на будову.

20 вересня того ж року нарешті приїхав у Сивки єпархіальний архітектор Раструханов для огляду старої церкви і тоді ж запропонував будувати нову, про що залишив план і креслення.   

5 лютого 1862 р. Сендульський просить місцевого Благочинного «написати до пана Начальника губернії про спонукання поміщиків до будівництва в с. Сивках церкви і дзвіниці».

23 лютого 1863 р. Священик зрозумівши, що даремно ведеться переписка і що справа стоїть на одному місці, попросив Антонія видати з Волинської духовної консисторії книгу для «випрошення пожертв на будівництво». Він звернувся з проханням і до Петербурзького товариства  допомоги найбіднішим церквам і монастирям, «пожертвувати хоч невелику лепту» на облаштування церкви і дзвіниці. Проте не отримав не лише допомоги, але навіть відповіді.

1 березня 1864 р. А. Сендульський переконував єпископа Антонія, що без сторонньої і значної допомоги це будівництво не тільки не може відбутися, але «є не мислимим» і просив виділити хоча б 2000 руб. сріблом.

Згодом Указом Волинської духовної консисторії, Священику було повідомлено, що справу про будівництво церкви в с. Сивки передано пану Ертелю. Отож переписка спершу про ремонт, а потім про будівництво нової церкви в с. Сивках, яка тривала 10 років, не принесла ніякої користі.

З 1865 р. справа про будівництво церкви в с. Сивках вступає в нову фазу. 31 жовтня 1865 р. для огляду церкви в  Сивки приїжджає пан Ертель, призначений урядом в якості наглядача за будівництвом церков у Волинській губернії. Він визнав церкву і дзвіницю надто старими і до лагодження непридатними. Тоді ж склав акт про будівництво нової церкви «кам’яної на кам’яному фундаменті на 300 людей і запропонував забезпечити її всім необхідним для величного Богослужіння».

Але пройшов рік, другий і третій, а виконання обіцяного Ертелем не було видно. Священик як і раніше писав то до місцевого Благочинного, то Єпархіальному керівництву, просячи їх «зробити представлення пану Ертелю про якнайшвидше асигнування суми на будівництво церкви».

Між тим обставини змінилися: закінчились повноваження Ертеля по нагляду за будівлями церков Волинської губернії, а його місце з 1868 р. зайняло утворене Волинське губернське церковно-будівельне присутствіє.

28 березня 1868 р. отець Аполлоній відразу поспішив з рапортом до архієпископа Волинського і Житомирського Агафангела у якому, представивши всю переписку про будівництво церкви, яку він 14 років вів безрезультатно і просив зробити представлення в Губернське присутствіє про «невідкладну необхідність і крайню поспішність» побудови нової церкви.

Лише 6 липня 1871 р. було проведено освячення місця і здійснено закладку нової церкви з дзвіницею в ім’я Пресвятого Феодора князя Острожського. Чин освячення місця здійснював соборно місцевий Благочинний Іоанн Струменський, експромт виголосив священик с. Кащинець Михаіл Капустинський. У кам’яний фундамент, під престол, була покладена олов’яна дощечка з вирізаним на ній написом: «1871 року 6 липня. В царювання Благочестивого Государя Імператора Александра ІІ з благословення Високопреосвященнійшого Агафангела, Архієпископа Волинського і Житомирського, при Місцевому Приходському Священнику Аполлонії Сендульському здійснилась закладка нової церкви в с. Сивках Острожського повіту в ім’я Пресвятого Феодора Князя Острожського».

Через 4 роки, на початку вересня 1875 р. церква була повністю закінчена, як зовні, так і всередині. 21 вересня 1875 р. православну церкву у Сивках було урочисто освячено.

А. Сендульський звітував, що «на будівництво церкви було витрачено 6254 руб. 931/2 коп., окрім підвозу матеріалів і прохарчування майстрових впродовж чотирьох років, які прихожани с. Сивок здійснювали безоплатно. Із зазначеної суми поступило із казни 2500 руб., решта 3754 руб. 931/2 коп. це церковно-приходська сума, тобто 1766 руб. 931/2 коп. – церковних, а пожертв від прихожан с. Сивок – 1988 руб.

На жаль, вистраждана отцем Аполлонієм церква до наших днів не збереглася.

Аполлоній Сендульський – громадський діяч

Для успішного досягнення просвітницької мети А. Сендульський у 1856 р. започатковує чоловічу, куди збирає хлопців та молодих чоловіків віком від 18 до 30 років. Він навчав їх грамоті і викладав «найважливіші і найнеобхідніші істини християнської релігії в справі вічного спасіння душі». «Проте віковічні вороги нашого простого народу завжди намагаються ставити перешкоду нашим благим бажанням і намірам» – писав отець Аполлоній. Впливова поміщиця, ім’я якої він не називає, дізнавшись про його «благі дії для парафіян», жахнулася і звеліла відразу розігнати і хлопчиків і дорослих зі школи, додавши, що, якщо всі будуть грамотні, то не буде кому «пасти у неї свиней». Отець Аполлоній зазначав, що «вплив цього елемента був сильний і могутній і він за своєю сваволею і примхами навіть ворушив православними парафіями і змінював священиків, позбавляв їх приходів за наговорами і ябедницькими доносами перед Єпархіальним начальством, то я, уникаючи неприязних сутичок, покорився необхідності».

1 вересня 1861 року А. Сендульський робить ще одну просвітницьку спробу і відкриває «Поселянське училище». У ньому навчаються 25 хлопчиків і 7 дівчаток. Вони читають Часослов, Псалтир і пишуть. Навчанням їх займається священик та дячок. Але через відсутність будівлі для розміщення школи навчання іде «туго і мало задовільно».

Отець Аполлоній полегшував долю своїх прихожан тим, що наполягав, щоб усі точно дотримувалися інвентарних правил, щоб більше належного їх не ганяти на панщину і не вимагати від них зайвих робіт. «Цим частково – стверджував А.Сендульський – я заслужив у них любов і довіру, і вони з великою увагою і старанністю приймали до серця мої настанови».

Аполлоній Сендульський – дослідник історії краю

А. Д. Сендульський за  підтримки  колег-краєзнавців підготував  і  видрукував впродовж 1868–1882 рр. на шпальтах «Волынских епархиальных ведомостей» понад  40  історико-статистичних  описів  та  історичних  нарисів  про парафії, церкви, а також міста і села Волинської губернії. Більшість його історичних досліджень не втратили  своєї  актуальності і до нині. У його нарисах більше запитань, аніж відповідей. І це добре. Отець Аполлоній означив багато питань, відповіді на які треба давати сучасним історикам-краєзнавцям.

До «когорти історико-статистичних описів» потрапили наші: село Сивки Уніївської волості Острожського повіту, містечко Ляхівці Ляховецької волості Острожського повіту, село Тихомель Семенівської волості Острожського повіту, містечко Ямпіль Ямпільської волості Кременецького повіту. Спробую коротко поглянути на кожне з них, через призму часу у 150 років, очима Аполлонія Сендульського.          

Першим був нарис «Село Сивки Острожського повіту», надрукований на шпальтах «Волинських єпархіальних відомостей» у №24 за 1868 р. Він розміщений на 9 сторінках – з 761 по 769. [4]  Окрім опису парафії та церкви тут поданий цікавий історико-краєзнавчий матеріал.

А. Сендульський пише, що «Село Сивки розташоване на п’яти пагорбах і розкидане без усякого порядку. Важко визначити тепер, чому воно має таку назву. Можливо від того, що у цій місцевості зустрічається глина, яка по народному названа «сивою», а може і з інших причин.

Якого племені жителі Сивок достовірно сказати не можна. Кажуть, що тут було багато мазурів, вихідців із Польщі. Але з плином часу вони злилися з тубільцями, і слідів їх нині не залишилося. Лише прізвища нагадують нам про Мушанських, Карпінських, Кожуховських, Гранацьких.

В межах села є декілька місць вірогідно давніх кладовищ. Говорять, що на одному із них поховані волохи і тут колись була церква. Переказ про волохів підтверджує і назва сусіднього села Волоського. Звідки взялись тут волохи і з якої нагоди вони тут поховані – невідомо.

Згадав Аполлоній Дорофійович і про «нічим не примітне поселення Ліски». Звідки походить його назва напевно сказати не можна. Можливо від того, що воно розкинулось посеред лісів, де переважає дерево лісового горіха, яке простою мовою називають ліщиною. Східна частина села розкидана поміж кущів горішника на значній височині і хати його ховаються, ніби бояться показатись на світ Божий. Інша, більша частина поселення, розташована прямолінійно: хати стоять рядами біля самої дороги з обох боків.

Наступний нарис «Містечко Ляхівці Острожського повіту» оприлюднений у №№18 та 19 «Волинських єпархіальних відомостей» за 1869 р. Загалом він займає 21 сторінку: 13 сторінок – з 707 по 719 у №18 (початок) та 8 сторінок – з 745 по 752 у №19 (закінчення). [5] Приведу найцікавіші цитати.

Містечко Ляхівці належить до «не дуже давніх заселених місцевостей Волині». На середину ХІХ ст. воно поділялося на п’ять частин: власне Ляхівці – майже повністю заселені євреями, Старики, Підгору, Мокру Волю та Суху Волю. Економічно містечко поділялося на два фільварки: Старики та Леонцину.

Про час заснування Ляховець немає точних даних, але з упевненістю початки його можна віднести до ХV чи початку ХVІ ст. Звідки містечко отримало таку назву не можна сказати впевнено. Припускати, що містечко назване так через «наплив сюди польського елементу», котрий взяв перевагу над місцевими – навряд чи буде справедливо.

Ляхівці не раз зазнавали нашестя татар, які «піддавали все вогню і мечу», не раз відчували на собі і «грізну силу козаків». Древній народний переказ говорить, що під час «війни Богдана Хмельницького» він несподівано з’явився у містечку де переховувалось безліч поляків. Хмельницький захопив їх і вивів на «степову рівнину» аж до околиць Окопу. Тут він наказав своїм козакам запрягти поляків у плуги, зорати ними величезне поле та засіяти його… жолудями. Із цих жолудів згодом «розрісся чудовий дубовий ліс», який був там довгий час. І лише нащадки тих нещасних поляків, «які були небайдужі до важких спогадів, ставши власниками тих угідь – «вирубали ліс під пень». А. Сендульський не вірив цьому переказу і вважав, що Богдан Хмельницький «не міг вчинити таку жорстокість».             

Хто був засновником і першим власником Ляховець невідомо. Отець Аполлоній схилявся до думки, що «місцевість ця у середині ХV ст. належала Леву Свидригайлу – Великому князю литовському».   

У 1441 р. Великий князь литовський Казимир Великий дарував Ляхівці та навколишні села «жалуваною грамотою у вічне та спадкове володіння» Дениску Мукосійовичу.

Близько 1520 р. польський король Сигизмунд І віддав Ляхівці своїй дружині Боні Сфорці, яка згодом подарувала містечко Камникам, від яких воно перейшло Сенютам. А. Сендульський називав цей знатний рід «Синеутами».           

У 1538 р. Сенюти «виклопотали у польського короля Стефана Баторія Магдебурзьке право на самоуправління» і Ляхівці офіційно стало містом.

У 1681 р. «Андрей Лещинський продав Станіславу Яблоновському – воєводі руському, гетьману польському значні володіння» поміж них і Ляхівці.

Серед «нових власників Ляховець» вирізнявся князь Юзеф Александр Яблоновський, якого А.Сендульський називає «Іосифом». Він іронічно сприймає Ю. Яблоновського, вважає його «добродушним і винахідливим диваком». Сендульський пише, що «багато ходило про нього у народі забавних анекдотів стосовно штрафів, якими він обкладав довколишню шляхту, як карав портрет польського короля Станіслава Августа, як убив диявола на даху замку» тощо. Насправді Юзеф Александр Яблоновський попри свої «дивацтва» був визнаним у Європі діячем просвітництва ХVІІІ ст.: науковцем, меценатом, бібліофілом.

На середину ХІХ ст. «із чудових старожитностей містечка» збереглися лише Домініканський костел з кляштором – «споруда масивна, хорошої архітектури, з двома вежами по боках» та руїни замку, розташованого посеред ставу, утвореного р. Горинь. Хто побудував перший дерев’яний замок невідомо. А. Сендульський вважав, що «заснування його можна з достовірністю приписати роду князів Синеутів». Близько 1745 р. князь Ю.А. Яблоновський побудував на місці дерев’яного кам’яний замок у вигляді п’ятикутника. «Його стіни були товстими в 1,5 аршина» (понад 1 м ). До них були прибудовані різні споруди, необхідні «для розміщення як магната з сімейством так і усієї його челяді-двірні, яка сягала до 200 душ».

У березні 1787 р. вдова Ю.А. Яблоновського разом із сином Миколаєм Августом приймала в цьому замку-палаці останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського.

Третій нарис, який має прямий стосунок до історії нашого краю «Село Тихомль Острожського повіту» можна було прочитати у №№ 5 та 6 «Волинських єпархіальних відомостей» за 1870 р. Він умістився на 16 сторінках: 9 сторінок – з 158 по 166 у №5 (початок); 7 сторінок – з 190 по 196 у №6 (закінчення). [6]

Початкова історія міста Тихомля вкрита мороком невідомості. Хто заснував це місто і коли, а також звідки воно отримало назву – невідомо.

Хоча невідомий час виникнення цього міста, але без історичної помилки можна віднести початок його до ХІІ віку, так як в цей час почали вже сильно множитися удільні князі, кожен з яких бажав мати в своїй області побільше укріплених міст. До числа таких місцевостей належить і та, на якій знаходилось місто Тихомль.

Близько 1202 р. всі волинські області, за виключенням однієї Пересопниці, яка належала Мстиславу Німому, підкорились владарюванню могутнього Романа. Виходить, що і Тихомль, визнавши над собою владу Романа Мстиславича, прийняв його намісника. Після смерті Романа залишились малолітні сини його: Данило 4-х і Василько 2-х літ. В Галиції і Волині почались смути. В їхні справи втручались всі сусіди: угорці, поляки і руські князі.

Близько 1212 р. Тихомль входив до складу Володимирського князівства, де жив Александр Белзський, котрому віддав його Лешко Білий, який взяв приступом місто Володимир. Невдовзі Тихомль стає удільним містом.

Після довгих мандрів Данила Романовича і після багатьох марних сподівань на допомогу сусідів, Лешко Білий ніби щиро став на бік Данила, дістав верх у битві над Владиславом намісником угорським в Галичі і хоча не зміг взяти Галич, все ж прислужився синам Романовим, примусивши свого тестя Александра Всеволодовича Володимирського, уступити їм Тихомль і Перемиль у 1214 р. Тут у Тихомлі Данило і Василько разом зі своєю матір’ю деякий час жили спокійно, з сумом згадуючи лише про свою спадкову столицю – Володимир. Сюди з’їхались всі вірні бояри, сподвижники їх хороброго батька, готові старанно служити і його синам. Росіяни та іноземці з подивом бачили у містечку Тихомлі блискучий двір, який складався з витязів і досвідчених бояр. Деякий час літописці згадують про Тихомль, як про місто Данилове.

На кінець після смерті Андрія королевича Угорського, Данило утвердився в Галичі, а Волинь надав брату своєму Васильку.

Згодом грізна хмара спалахнула над Волинню. Батий з незліченними полчищами татар наводнив її і все, що зустрічалось на його шляху піддав вогню і мечу. Тихомль також не минула ця жахлива участь. Вірогідно з цієї пори Тихомль втратив своє політичне значення.

На місці древнього руського міста лишилось лише незначне селище, яке утримало за собою ім’я давнього міста. Так в епоху приєднання Волині до Польщі на люблінському сеймі (1569 р.), коли перераховувались місцевості, належні до Кременецького повіту, про Тихомель нема і згадки, а замість нього значиться Ямпіль, який в часи процвітання Тихомля був його городищем, а коли той почав занепадати, то перетворився на містечко.

В 1616 р. 2 липня Авраам Синеут випросив у польського короля Сигізмунда ІІІ грамоту на переміну села Тихомля в місто. Вище згаданою грамотою король дарував жителям села Тихомля Магдебургське право, встановив торги по четвергах і в неділю після Вознесіння Господня, також в день Архистратига Михаїла, на Спасителя Миколая і Симеона Богоприїмця.

Для якнайшвидшого і успішного досягнення мети, утворити місто з Тихомля, Сигізмунд звільнив його жителів на 15 років від податей, громадських податків: торгового, мостового, греблевого, окрім митного.

На схід від замчиська одиноко стоїть кам’яна вежа, яка називається каплицею. Вона має форму чотирикутного стовпа, вхід до якого  влаштований із заходу. Всередині будівлі з трьох боків є заглибини або ніші. У верхній частині вежі знаходиться два віконця звичайної форми, а ще вище під склепінням – три округлі, невеликі. Внутрішня частина цієї вежі була колись розписана, тому що до цих пір ще вціліли на стінах, вище віконець, зображення чотирьох Євангелістів. Підлога лежала на склепінні під яким був льох, але підлоги тепер немає, склепіння завалилося і льох лишається відкритим.

Чия рука звела цю кам’яну вежу і з якою метою зараз точно сказати не можна. Простолюдини вірять, що це колись була турецька мечеть. Але облаштування цієї вежі, а також відсутність мінарету, з якого муедзини зазвичай скликають правовірних на молитву, не дозволяє допустити справедливості такого повір’я.                                              

Завершує добірку коротких історій про визначні поселення нашого краю нарис «Містечко Ямпіль Кременецького повіту», видрукуваний у № 7 «Волинських єпархіальних відомостей» за 1870 р. Він розмістився на 14 сторінках – з 219 по 232. [7]

Місцезнаходження м. Ямполя було надзвичайно вигідним у справі оборони від неприятелів на той час, коли ще не було вогнепальної зброї і коли часто війна чи міжусобиця закінчувались рукопашним боєм. Тому варто припустити, що іще в період до виникнення й посилення Тихомля, коли «Слов’яни» любили займати лісові нетрі і болотисті місця тут було обгороджене місце, яке за часів розквіту Тихомля слугувало йому городищем.

Із цього припущення можна стверджувати, що Ямпіль значно древніший від самого Тихомля. Коли ж виник Тихомель і став містом удільних князів, то він поєднав з ним свою долю та ділив впродовж віків радість і горе. Але останній з кожним ударом все більше і більше втрачав своє значення і занепадав, тоді як його городище навпаки зміцнювалось. Так що коли Тихомель перетворився на поселення, сусід його уже був містечком власники села Тихомля Грицько і Роман Синеути, продавши це городище в 1535 р. січня 30 дня Янушу біскупу Віленському (сину Сигізмунда І-го Короля Польського і Єкатерини Тельнич із Сицилії) за 150 кіп литовських грошей (485 рублів).

Ямпіль з переходом від Синеутів у володіння до Яна біскупа Віленського, вірогідно, почав в матеріальному відношенні зростати завдяки торгівлі і внаслідок, можливо, різних пільг, наданих жителям цього містечка привілеями як Сигізмунда І-го так і наступних королів. Але з причини частих набігів турецьких, татарських і козацьких на Ямпіль всі ці привілеї згинули в полум’ї.

В 1538 р. сестра біскупа Януша Беата Костелецька, вихована при дворі користолюбної і аморальної королеви Бони, успадкувала Ямпіль разом із Паньківцями та іншими поселеннями на лівому боці Горині. На ній в 1539 р. оженився старший син Костянтина Івановича князя Острозького, Ілля староста Брацлавський і Вінницький, власник міста Острога. Але через три роки помер, залишивши малолітню єдину доньку Єлисавету чи Алжбету відому своєю нещасливою, трагічною долею…

Вижита із Острога князем Костянтином, як ненависна для нього ляховиця, Беата відправилася до Ямполя де і проживала поки не оженився на ній в 1564 р. Альбрехт Ласький воєвода Серадський, котрий не змігши з нею вжитися, заточив її до віку у своєму угорському замку Казмарно.

Власником м. Ямполя після Беати був Войцех Стожеховський староста Вишеградський. У цей час Ямпіль став уже значним містечком з важливими укріпленнями, бо в числі місцевостей, які складали Кременецький повіт коли Волинь була приєднана до Польщі на Люблінському сеймі, згадується м. Ямпіль. Вірогідно, Януш біскуп і Беата, яка деякий час проживала тут, сприяли возвеличенню і покращенню цього містечка. В 1584 р. Ямпіль потрапив у власність Стефана князя Збаразького, воєводи Троцького. У спадок чи внаслідок купівлі він перейшов від них до Корибутів, князів Вишневецьких, котрі володіли ним до 1744 р.

З нових власників м. Ямполя більше за інших «помічений князь Михайло Іванович Корибут», який був першим кастеляном  Київським та його сини: Юрій і Михайло. Юрій відомий як «людина хоробра і відзначався своїм багатством». Він жив у Вінниці «з пишністю майже царською». Він же першим з роду Корибутів Вишневецьких перейшов у католицьку віру.

Найвідоміші події містечка: в 1617 р. 10 липня польський королевич Владислав, відправляючись на війну проти Росії, стояв обозом під Ямполем. Тут внаслідок чвари Польських полководців Козановського і Пліхти Сохачевського, чуть не дійшло до міжусобного зіткнення піхоти та кавалерії і лише духівник королевича з хрестом в руках встиг примирити військо і привести його в порядок.

В 1651 р. татари, зрадивши козакам Хмельницького під Берестечком де відбувався кровопролитний бій поляків з козаками, відступили до Ямполя, до речі захопили і самого Хмельницького «старого батька» в полон.

В 1787 р. 25 травня король польський Станіслав Август Понятовський, повертаючись з Канева де він мав побачення з імператрицею Єкатериною ІІ, ночував у Ямполі.

В 1859 р. 4 жовтня проїжджав через Ямпіль до Почаєва, а звідти до Варшави, «благополучно царствуючий Государ імператор Александр ІІ-й».

Опис населених місць Південно-Східної Волині, що сьогодні входять до  складу Шепетівського району Хмельницької області: Ізяслава, Шепетівки,  Полонного,  Ямполя,  Тихомля, Ляховець, Поляхової та  інших є основою нашого історичного краєзнавства. Цінність цих  нарисів  полягає в тому, що  ними започатковані ґрунтовна розробка історії міст і сіл, парафій, подальше вивчення Волині загалом, фундамент волинознавства.

До останніх днів ретельні краєзнавчі дослідження продовжували бути головною справою життя Аполонія Сендульського. Вони тим більше заслуговують на повагу, що створювалися не професійним істориком, а небайдужим самовідданим сільським священиком в умовах, що надзвичайно ускладнювали наукову і літературну діяльність.

Як уже зазначалося вище, у нарисах Сендульського більше запитань, аніж відповідей. Він означив багато питань, відповіді на які треба давати сучасним історикам-краєзнавцям.

З метою підтримки краєзнавства як важливого засобу громадянсько-патріотичного виховання та заохочення дослідників історії Білогірщини до нових здобутків у галузі краєзнавства, пропоную з нагоди 170-річчя вступу на пастирську посаду приходського священика села Сивки та 195-річчя з дня народження, запровадити муніципальну Краєзнавчу премію імені Аполлонія Сендульського. З огляду на складну фінансову ситуацію, премія могла б бути не грошовою винагородою, а сприянням у виданні найкращих краєзнавчих науково-дослідницьких робіт.

Використані першоджерела 

1.  Автобиография священника Аполлония Сендульского // Киевская старина. – 1896.–  Январь. – С.58 –77.(рос.)
2.  А. Сендульский. Записки о постройте новой церкви в с. Сивках Острожского уезда во имя Преподобного Федора Острожского // Волынские епархиальные ведомости. – 1870. –  № 5. С. 651 – 658; № 6 С. 720 – 730. (рос.)  
3.  Памяти о. Аполлония Сендульского (1830 – 1882) // Волынские епархиальные ведомости. – 1882. – №5. С.119 – 127. (рос.)
4.  Св. А. Сендульский. Материалы для историко-статистического описания православных церквей волынской епархии. Село Сивки Острожского уезда // Волынские епархиальные ведомости. – 1868. –  № 24. С. 761 – 769.(рос.)
5.  Св. А. Сендульский. Материалы для историко-статистического описания православных церквей волынской епархии. Местечко Ляховцы Острожского уезда // Волынские епархиальные ведомости. – 1869. –  № 18.С. 707 – 719; №19. С. 745 – 752. (рос.)
6.  Св. А. Сендульский. Материалы для историко-статистического описания православных церквей волынской епархии. Село Тихомль Острожского уезда // Волынские епархиальные ведомости. – 1870. – № 5.С. 158 – 166; №6. С. 190 – 196. (рос.)
7.  Св. А. Сендульский. Материалы для историко-статистического описания православных церквей волынской епархии. Местечко Ямполь Кременецкого уезда // Волынские епархиальные ведомости. – 1870. –№ 7.С. 219 – 232. (рос.)
8.  Тарнавский А. Отец Аполлоний Сендульский, священник села Сивок Острожского уезда (Некролог) / А. Тарнавский // Киевская старина. – 1882. –Т. 1. – С. 166 – 170. (рос.)